Ініціатива знизу

До редакції Тижня надійшов лист із Дніпропетровська, написаний на білісінькому папері літературною мовою й без помилок. Його автор, Сергій Біличенко, підписався просто – «бомж». І зміст листа був простим: чоловік не жалівся на долю, натомість викладав свої пропозиції щодо державного поводження зі сміттям – тим, на чому знається з огляду на набутий досвід порпання на звалищах. Утім, краще процитувати, ніж переповідати.

 

«Добрий день! Усе, що ви прочитаєте в цьому листі, може здатися маячнею, тим більше, що пише бомж. Бачив я по телевізору хохму одну – наш президент гопака станцював перед Росією, газу випросив. Дуже перепрошую за сміх, ну, не розуміюся я на цих політично-танцювальних відносинах, я якось більше спеціалізуюся на смітниках... Але одне знаю точно – з паливом краще вже не буде, а ось гірше – буде, й дуже скоро. Паливо – проблема, але вихід є. Родовищ сміття в нас – хоч греблю гати. Можна сміттям опалювати будинки, дати людям гарячу воду, про яку вже забули. Одне плем'я, десь у Африці, заради збереження дерев для нащадків вигадало використовувати як паливо не самі дерева, а брикети з листя. Його вимочують, перемішують і пресують примітивним способом у брикети. Один брикет горить 45 хвилин, а точнісінько такий шматок дерева – 15 хвилин, я перевірив.

 

Свого часу занесло мене до Росії, в Псковську область. Там і досі печі топлять брикетами з торфу. Є в них і торфо-брикетний завод. Неподалік від брикетної машини розташована кухня їдальні. З кухні повариха винесла виварку зі сміттям і... вивалила все це на транспортер, який подавав сировину в машину. І нічого, машина все це ковтнула й видала брикет. Сміття я бачу щодня, знаю, яке воно, що люди викидають. Брикет можна робити зі сміття, треба тільки відсортувати від нього будівельні відходи, скло й метал.

 

Не знаю, скільки коштує побудувати брикетний заводик і відновити котельні, але не дорожче переплачування за газ. Хто таке потягне? Не я ж? Бізнесмен чи держава, та яка різниця? А раптом знайдеться розумний і далекоглядний чоловік? Найсмішніше те, що я навіть знаю, хто це буде. Іноземний бізнесмен, звичайно. Може, я даремно варнякаю щось знизу? Ну, вже сказав, що ж поробиш! Хоча я й не до свого рівня апелюю, живу зараз нижче будь-якого рівня, моя справа – пляшки, макулатура, метал. Є в мене телефон, дзвоніть, якщо цікаво, от тільки адреси немає...»

 

 

Тиждень подзвонив і напросився в гості. Зустрілися в теплій комірчині підвалу школи, де Сергій щойно влаштувався працювати. Хвалиться досягненнями: «Вже відремонтував верстати для уроків праці, треба закласти вікна. На школу ані грошей, ані матеріалів не виділяють, я все зі смітника ношу сюди: рами, двері, вікна, скло. Я тут усе – слюсар, муляр, зварник, я все вмію. Значить, ще комусь потрібен…».

 

Зараз Сергієві 48, «у минулому житті» служив в Афгані, працював водієм автобуса, мав сім’ю, сина. Потім потрапив в аварію. «Жив у приймах. Дружина прийшла до реанімації, а їй лікар сказав: 15 переломів, якщо виживе, залишиться інвалідом. Вона вирішила, що інвалід їй не потрібен. Вийшов із лікарні, ще не міг нормально ходити, ледве рухався, а мої речі вже в коридорі. Я переїхав до підвалу жити – в тому самому домі. Вижив тому, що не п’ю. Люди спиваються за два-три роки, а я 12 років з того часу прожив – у підвалах, покинутих будинках, у руїнах, навіть у рабстві був, але вижив. Сина вже чотири роки не бачив – йому соромно, що батько – бомж, і це зрозуміло».

 

Живе Сергій Біличенко в іншому місці: в підвалі покинутого будинку в одному з центральних районів Дніпропетровська. «Мій підвал зовні нічим не примітний, але всередині повністю оснащений. Там і кахлі є, і посуд, і телевізор (електрику я провів). Один мій друг, теж бомж, але колишній професор, часом приходить до мене дивитися виступи у Верховній Раді. Мовляв, я цього неподобства змінити не можу, так хоч подивлюся, як вони чубляться».

 

Мобільні, а в нього їх два, як і всі інші свої речі, Сергій знайшов на смітнику. На звалищах можна знайти все, що завгодно: одних тільки телефонів через його руки пройшло більше сотні. Документи, за якими влаштувався на роботу, теж звідти, а ще ж трапляються зламані прикраси, побутова техніка: «Зараз люди змінилися: зламався золотий браслет або годинник – викидають. Раніше такого собі не дозволяли», – порівнює Сергій.

 

 

Загалом Сергій живе сьогоднішнім днем і намагається сам заробити на прожиття, допомоги не приймає, каже, що до неї звикаєш. Ті, хто стикаються з проблемою сміттєпереробки в Україні, також живуть сьогоднішнім днем – проекти, схожі на Сергієву пропозицію про підприємства з брикетування сміття з перспективою подальшого використання як палива, були в останні роки ухвалені для реалізації і в Сумах, і в Київській області, і в Дніпродзержинську. Але поодинокі сортувальні ініціативи не супроводжуються ані довготерміновими заходами, ані пояснювальною кампанією: спершу поставлять окремі баки для пластмасової тари, а потім місяцями її не вивозять. Сергій часто пригадує німця, який винаймав квартиру неподалік від його підвалу: «Колись я побачив, як він приніс пакетики з окремо розфасованим сміттям: склом, папером, побутовими відходами. Підійшов до нашого величезного смітника й розгубився. Я йому кажу: та кидайте, де бачите! Він трохи повагався, але все одно не кинув, а поставив у контейнер. А потім підійшов до мене й каже: «Ваш народ ніколи не буде багатим».

 

Утім, можливо, справді треба віддати вирішення цієї проблеми на розсуд бомжів? Нехай вони розбагатіють першими.