Оманливий спокій Косова

 

«То все політики, – авторитетно зазначає Осман. – Скажи командиру, хай він візьме свого сина і поставить у перший ряд для атаки. Ніхто не поставить. Вже ніхто не хоче воювати, треба заробляти гроші».

 

Ми розмовляємо сербською на центральній вулиці Пріштіни. За єдиної Югославії вона називалася Леніна, а зараз – бульвар Білла Клінтона. Ще місяць тому розмовляти слов’янською мовою тут було б небезпечно. Але після проголошення незалежності Косова ситуація змінилася докорінно. Місцеві албанці хочуть стабільності, яку їм має принести незалежність – і тому Пріштіна зараз є мирним і доволі привітним містечком.

 

Якщо спробувати описати ситуацію в Косові одним реченням, то вийде щось на кшталт задоволені досягнутим албанці умовляють сербів: «Досить протистояння, любі серби, ви наші брати, давайте разом будувати спільну процвітаючу незалежну державу». На що серби відповідають: «Е ні, нам з ООН і Белградом добре, знаємо ми вас».

 

Картка, яку я придбав на бульварі Клінтона – єдиний легальний мобільний оператор у Пріштіні. Його заснувала оонівська адміністрація (УНМІК – Місія ООН в Косово), чомусь через Монако, з тамтешнім кодом +377. Стартовий пакет коштує €15, €5 на рахунку, хвилина розмови всередині мережі – 16 євроцентів.

 

Середня заробітна плата у Пріштіні – €250–500, у провінції – значно менше. Роботи немає і люди продають цигарки та різноманітну контрабанду на численних вуличних базарчиках, таксують, збирають металолом (на околицях міст безліч кинутого автосеконду) і переробляють його. Мерседес-230 у непоганому стані коштує тут €4 тис. Двокімнатна квартира в центрі – €50–60 тис. євро. Люди навчилися виживати. Як і в Україні 1990-х, в авангарді інтелігенція.

 

«Я був професором в університеті, – розповідає власник готелю «Алді» в передмісті Пріштіни Зечір Садіку. – Мілошевіч закрив наш університет, тому я був змушений зайнятися якимось бізнесом». Зараз номер у його готелі коштує €40–60 за добу.

 

«Головна наша проблема – корупція, причина якої – подвійна відповідальність органів влади. УНМІК киває на косовську владу, косовська влада киває на УНМІК, – додає Куштрім Джаклі, керівник Інституту ІПКО. ІПКО – компанія, яка перша принесла Інтернет у Косово і організувала дистанційне навчання косоварів комп’ютерній грамоті. – Але я сподіваюся, що корупція зникне, коли з’явиться один відповідальний орган влади. Тоді у Косово надходитимуть інвестиції. Адже у нас є головний скарб для розвитку економіки – це молодь. Вона знає комп’ютер, знає всі балканські мови, а також англійську та німецьку. І її багато.

 

Багато – це не те слово. Вік 70% населення Косова менший 25 років.

 

Синій косовський прапор, схожий на прапор ЄС – це не просто так. Це нова ідеологема – держава Косово, у якій не буде національностей.

 

«Ми з Україною вирішуємо схожі проблеми, – каже полковник Корпусу захисту Косова (прообраз майбутньої армії) Шемсі Сюля. – І Москва, і Белград не бачать речі такими, якими вони є насправді. Але ми хочемо створити державу об’єднаних націй – як у Швейцарії. Щоб не було ані сербів, ані албанців – самі тільки косовари».

 

Сюля – скромний і привітний 40-річний чоловік у непоказній синій сорочці, у якого 5 доньок. Він один із головних претендентів на пост міністра внутрішніх справ Косова – і від нього неабияк залежатиме доля місцевих сербів.

 

«Косовські албанці люблять косовських сербів, ми не любимо тільки офіційний Белград, – розвиває думку професор Садіку, сидячи у своєму садку за тарілкою бринзи. – Коли в 1999 році нас, як євреїв, без речей гнали на залізничну станцію, щоб вивезти у Македонію і далі у світ, серби з нашої вулиці стояли уздовж дороги, вибачалися і давали нам гроші, хто 50, хто 100 марок. Вони й досі живуть у передмісті, їх ніхто не чіпав. У нас насправді мирне суспільство. Моя дружина Антуанетта – римо-католичка, я мусульманин, і нічого».

 

Косовська Митровиця затиснута між горами, тому звук пострілу лунає гучно, як справжній. Хоча це не куля, а саморобний вибух-пакет, який школярі майструють із сірників і цвяшка. Але командир першого оперативного взводу спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово, капітан Сергій Кочергін перевіряє, чи все в порядку. «402-й – так, 404-й – так», – хрипить з рації. Сам взвод чекає команди у повному бойовому спорядженні біля білих бронетранспортерів з написом «UN» за першим же будинком на південному кінці мосту через річку Ібар. Північна частина Митровиці – сербська, південна – албанська.

 

Кожного дня о 12:44 перед мостом відбуваються демонстрації сербів-студентів університету Пріштіни. 12:44 – на честь резолюції ООН №1244, яка гарантувала, що владу в Косово здійснюватиме тільки оонівська адміністрація, і визнавала «непохитність суверенітету і територіальної цілісності Югославії».

 

Митровиця – північна частина Косова. На відміну від інших сербських анклавів, вона має транспортне сполучення і електрику прямо з Белграду, тому є центром сербського спротиву в Косово. Інші анклави – це зазвичай села або передмістя з населенням від тисячі до кількох десятків людей. Не дивно, що сербська частина університету в Пріштіні переїхала саме сюди.

 

Є ще одна особливість Митровиці. Муніципалітет її сербської частини – єдиний із 31-го косовського муніципалітету, яким справді керує УНМІК. У всіх інших частинах Косова оонівці обмежуються спостереженням і порадами місцевій владі. І вже 8 років головою Митровицького УНМІК є українець Ярослав Козак.

 

«Ми докладемо всіх зусиль, щоб зберегти статус-кво, – говорить він Тижню, сидячи у своєму кабінеті, з вікна якого видно безлісі високі гори. На одній із вершин – французький прапор. Це коригувальний пункт французьких снайперів. – Ми не будемо наказувати силою впроваджувати якесь рішення. Хай сторони знайдуть прийнятне для них».

 

За демонстраціями ховається справжній стан подій у Митровиці, який не є секретом для більшості сербів. Іде певна легальна чистка. «Ми викуповуємо землю в албанців, – розповідає студент правничого факультету Небойша. – Муніципалітет Белграда платить €500 за квадрат у північній частині, а потім руйнує будинки і будує більші. Туди заселяють сербських біженців, а албанці за ці гроші викуповують сербські квартири на південному боці Ібара». Белград справді вкладає у сербське Косово великі гроші. За даним неофіційних джерел, через сербсько-косовський кордон щороку провозять €70 млн готівки.

 

Непомітно для ока центр напруги змістився саме в Митровицю. Офіційно демонстрації закінчуються 17 березня. 18-го – місяць із проголошення незалежності. Очевидно, серби щось готують на цей час. За даними Тижня, цілком можливою є спроба захоплення місцевого суду, в якому зараз більшість суддів – албанці. Тиждень тому на територію суду невідомі провокатори кинули дві гранати.

 

І тепер на вістрі протистояння опиняються наші миротворці. «До нас поки що непогане ставлення у обох сторін, – стверджує командир спецпідзроділу МВС України у Косово Богдан Салюк. – Невизначена позиція України щодо незалежності Косова певним чином вигідна. Було б також добре, якби МЗС забезпечило і те, щоб у координаційному центрі ООН сидів і хтось із українців».

 

17 березня 2004 року на мості через Ібар снайпер з албанського боку убив його батька. Але Драган Спасоєвіч, член Ради оонівської адміністрації в Митровиці, не тримає зла на албанців, беручи участь у всіх перемовинах. Ми сидимо в кав’ярні за кілька метрів від місця загибелі батька Драгана. Видно, як на тому боці річки маневрують наші БТРи. Демонстрацію завершено, і миротворці їдуть обідати.

 

– Ми ніколи не визнаємо жодну державу-фантом, – емоційно каже Драган. – Розмови про те, що немає сербів і албанців, а є тільки косовари – то американське світське глупство. Серби, одним із офіційних представників яких я є, визнають тільки оонівські структури.

– І що потім? – обережно запитую я.

– Наразі наші основні вимоги – прибрати митниці з короднів і дати можливість сербським суддям працювати в суді. Щоб був статус-кво – а там хай політики домовляються, – каже Драган.

Я показую Драгану фото на екрані камери – наші миротворці у повній готовності:

– Це ж слов'яни-брати охоронятимуть суд.

– Лєпо войско, – із задоволенням каже серб, розглядаючи наших. – Але нема приятельської кулі, є тільки ворожа.

Він сміється:

– Нічого, ми пустимо вперед дівчат із квітами, як у вас під час Помаранчевої революції.

Він не знає, що тоді українці використали ненасильницький досвід белградських студентів, які повалили Мілошевича.

 

У самому Косові насильство закінчилося зовсім недавно.