Якщо раніше єдиним стовпом соціалістичного ладу в Латинській Америці була Куба, то в останнє десятиліття регіоном прокотилася навіть не хвиля, а справжня лавина полівіння. Що не вибори – перемагають крайні ліві, або ж лівоцентристи. Щонайменше вісім країн задекларували соціалістичний курс. У решті держав ліві доки програють прихильникам старої влади, проте з дуже мінімальним відривом.
Звісно, новітній латиноамериканський соціалізм далекий від соціалізму, який будували в Радянському Союзі. Він значно відрізняється й від суспільного ладу, насадженого команданте Кастро у Кубі. Як назвав цей новий курс латиноамериканських держав венесуельський лідер Уґо Чавес – «соціалізм ХХI століття». Проте навіть він швидше за все не може чітко сформулювати, що ж це за явище, й навряд чи усвідомлює різницю між створеним ним віянням й ученнями Карла Маркса й Фрідріха Енгельса.
Латинська Америка за своїми природними й економічними ресурсами – далеко не найбідніша частина світу. Проте саме тут відбувається найнесправедливіший розподіл економічних дивідендів та соціальних благ. Якщо перевести в цифри, то це означає 120 млн бідних й 97 млн надзвичайно бідних на противагу кільком десяткам казково багатих.
Власне ця несправедливість й стала каталізатором, що спричинив появу Кастро, а потім Чавеса. Власне це і є джерелом опозиційності латиноамериканців до капіталістичного ладу й антиамериканських настроїв. Саме найбідніші верстви населення є основним й надійним електоратом лівих лідерів. Й лідери наразі не розчаровують своїх виборців. Вони активно впроваджують реформи, які різко зменшують різницю у статках населення – одні вдаються до безкоштовної медицини, інші – до пільгових цін на продукти.
Ліві й менш лівіші
Але говорити про однорідність лівого управління в Латинській Америці не можна. «Шкала лівизни» варіює від ліберальної демократії до відвертого популізму. Якщо Чилі та Уругвай є прикладами одних крайнощів, то Венесуела та Болівія – інших. Десь посередині між цими двома «полюсами» стоять Бразилія та Аргентина.
Така розбіжність стосується не стільки запровадження тих чи інших реформ, а в першу чергу – зовнішньополітичного курсу й відносин зі Сполученими Штатами. Як то кажеться, усім потрібно з чогось жити й не всіх Уґо Чавес однаково підтримує нафтою. Тому власне, без огляду на тотальні антиамериканські настрої, Чилі продовжує вести справи з Вашингтоном й тільки виграє від цього.
Перспективи
Ті соціально-політичні проблеми, котрі привели до влади лівих в Латинській Америці, породжені, в першу чергу, нерівномірністю розвитку в економічному, соціальному та культурному сенсі багатьох регіонів цієї частини світу, і лише на перший погляд можуть бути пов’язані із рухом до соціалізму. Звісно, соціалізму в сенсі близькому до радянського чи кубинського. Проте, аби змінити структуру суспільства і ліквідувати нерівність, потрібні чималі ресурси. Ситуація для лівих ускладнюється ще й тим, що багаті верстви населення користуються підтрикою США, які в цьому регіоні діють, не особливо добираючи методи.
Наразі виглядає так, що лише Уґо Чавес, якого економісти називають «маленьким диктатором з великим гаманцем», за рахунок венесуельської нафти робить спроби радикального реформування країни. Але цього недостатньо. Відтак, можна сказати, що ліве збурення в Латинській Америці триватиме певний час. Але, як показує досвід, якщо соціалістичні ідеї і перемагають у світі, то так, як вони перемогли в Австрії та Швеції. Цебто в системі координат соціально-демократичних цінностей й соціально-демократичних побудов у суспільстві, котре базується на ринковій економіці, але й водночас на рівномірнішому розподілі благ серед громадян країни. А не узурпації економіки і благ та примітивному перерозподілі на кшталт комун.
