Малюнок: Дмитро Скаженик
З нагоди третьої річниці Помаранчевої революції перед колегами-журналістами стоїть нелегке завдання – придумати, ЯК висвітлювати ці події. І вже в кількох редакціях я чув наступну пропозицію – простежити за долею «революційних» сімей, які знайшли один одного в промерзлих наметах листопадового Майдану. Більш попсову ідею важко вигадати.
Ну яка паралель може бути між студентськими весіллями і долею країни? Тим більше що про ці сім’ї вже писали. Переважно в них кохання з першого погляду так само стрімко перейшло в розлучення – але не через достопам’ятне «розчарування», а зовсім з інших причин – не вистачало грошей знімати квартиру, немає спільних інтересів тощо. Тобто цих людей нічого не об’єднувало, крім революційних поривань – а в мирному житті їм ставало нецікаво один з одним.
Цю трагічну долю майданного кохання навіть використовували невідомі піар-технологи – напередодні виборів-2006 київські паркани були прикрашені графіті «Майдан зруйнував мою сім’ю. Петро». За дебільністю свого месиджу цей слоган міг посперечатися хіба що з біло-синім значком зразку 2005 року «Я не був на Майдані» - фактично те ж саме, що «Я – імпотент». Ага, ще був не менш дебільний «Не зрадь Майдан».
Пам’ятаючи весь цей дебілізм, я з великою насторогою сприйняв пропозицію «Тижня» написати матеріал про третю річницю. І першим чином запитав у знайомих, які в 2004 році в перервах між роботою встигали бути і революціонерами: «А ви будете святкувати ювілей ТИХ подій?». Я очікував реакцію у стилі «Та пішли вони всі!» або «Я розчарований» або навіть «Мені соромно за те, що відбулося». Однак… ніхто так не сказав.
Навпаки – вони всі збиралися так чи інакше святкувати! Інша річ, що на сам Майдан збиралися заглянути десь так троє з десяти – щоб увечері там термос чаю з коньяком розпити. А решта збиралися відзначати удома або в ресторанчику. По-сімейному. Отоді я і згадав тему про «революційні сім’ї». Бо ви не повірите, але одружитися я вирішив саме тоді.
Я ніколи не забуду, як моя нинішня дружина плакала, коли я вранці 21 листопада ішов на дільницю – наче це був фронт. І кохалися ми вночі так само ніжно, як перед розлукою назавжди. Зате вже 23 листопада ми разом чергували у «Нічній Варті». І тоді ж вирішили повінчатися. І повінчалися.
Тоді ми захищали не політиків (які, звичайно ж, отримали від революційних подій найбільше дивідендів). Тоді ми захищали самих себе. І так – багато хто. Саме тому це кількатижневе багатолюдне віче стало не пафосним державним святом, а ювілеєм сімейним, інтимним. Навіть так звані «польові командири» зустрічатимуть його на самоті, у якомусь пивняку.
Ту нашу перемогу зараз можуть паскудити як хочуть. Писати про розлучення «революційних пар». Нагороджувати Серьожу «Підрахуя» грамотою. Укладати широку коаліцію тощо. Це все полова – політичну ціну нашої перемоги ми знали ще в 2004 році, коли «польові командири» привели на свою сцену Азарова у помаранчевому шалику. Суть тієї перемоги – що політики (незалежно від кольору) злякалися мене і моєї Олександри. І ще мільйона таких, як ми.
За це і вип’ємо.
