.jpg)
«Тільки не пишіть нічого поганого про нашу школу», – сказав нам Віктор Денисенко, директор спеціалізованої школи N 57, де першого квітня чекали виступу Джорджа Буша. «А навіщо мені щось погане писати про школу, якщо я працюю у відділі політики. Пишу про політиків, про те, які вони є, і це цілком покриває потребу в написанні «поганого».
Спеціально в школі до приїзду американського президента не готувалися, лише встановлювали металошукачі. Певно, оточення Джорджа Буша думає, що українські учні, як і американські, ходять до школи зі зброєю та розстрілюють своїх однокласників. Тому недивно, що вранці першого квітня охорона президента США влаштувала в школі недитячу перевірку.
Як сказала завуч із навчально-виховної роботи Марина Мащук, закордонні делегації в школі – не рідкість, хоча гостей такого високого рівня тут ще не було. Заклад – спеціалізований, тут посилено вивчають іноземні мови: російську, англійську, німецьку. Тому школярі можуть ще з багатьма президентами спілкуватися без перекладачів. Але школа N 57 стала об’єктом відвідин не стільки завдяки мовній різноманітності, скільки через безпеку. Її визначила охорона Буша, вибравши з шести-семи інших шкіл.
Директор сказав учням, що вони можуть питати у президента, що захочуть: демократія. А один зі школярів, Кирило Возніщик, сказав, що готовий поспілкуватися з Бушем. “Якщо вдасться щось у нього запитати – запитаю”, – повідомив він. Учень також сказав, що не зніяковіє, якщо до нього підійде президент.
Власність Спиридона
Опановували англійську й на Майдані Незалежності. Остання акція комуністів, соціалістів і соціалістів прогресивних показала, що слово «Fuck» вони вже навчилися писати без помилок. Адресовано воно було, звичайно, Північноатлантичному альянсові. «Я, мама і тато проти бандитів НАТО!» – писали «червоні» й «рожеві». А взагалі напередодні візиту Буша на Майдані лаялися, матюкалися та встановлювали намети. На деяких будиночках із тканини було написано, що вони належать тому чи іншому депутату.
На одному наметі красувався підпис: «власність народного депутата України Спиридона Кілінкарова», на іншому – «власність народного депутата Євгена Волинця». Останній факт особливо обрадував журналістів Тижня. Якщо пам’ятаєте, Євген Волинець – депутат від Комуністичної партії України,
шахтар з міста Шахтарська з шахти імені Василя Івановича Чапаєва, внук шахтарки. Він прославився тим що приїхав на роботу у Верховну Раду в плацкартному вагоні. Знову ж таки, якщо пам’ятаєте, новоспеченому депутатові виділили номер у готелі «Київ». Тоді народний обранець поскаржився на скромні умови мешкання в номері й сказав що «сюди і дівчину привести нікуди». Так от, схоже, сьогодні проблеми Волинця вирішені, у нього тепер є власність. Приводьте, Євгене Валерійовичу, свою дівчину в намет, адже з милою – самі знаєте, що й де.
Приємно й те, що «ліві» піднялися до іронії та сарказму в своєму піарі. Під фотографією спаленого літака був підпис: «НАТО – це розвиток місцевої авіації». Слова «НАТО – це світло і тепло!» супроводжували ілюстрації вибухів у Белграді. Під фотографіями розбитих будинків – «НАТО – це рішення житлових проблем». І таке інше.
Втім, перед візитом американського президента металошукачі встановлювали не тільки в спеціалізованій школі. Вже з ранку першого квітня підходи до Софійської та Михайлівської площ було перекрито металевими парканами. По всьому периметру стояли наряди міліції. Наприклад, піднятися з Малої Житомирської до Софії було практично неможливо. «Можна я пройду, під конвоєм, мені в офіс треба», – просила правоохоронців одна жінка. «В Гуантанамо під конвоєм пройдете», – відповів їй місцевий дотепник.
Міліція з народом!
Міліція зупинила автомобіль, що рухався по Володимирській. З машини вийшов водій і став кричати: «А як мені проїхати? У мене три сумки й дитина грудна?» Не знаю. Звертайтеся до Білла Клінтона (саме так! – ред.)», – кинув йому правоохоронець. Втім, варто відзначити, що міліція цього дня була з народом. Українським. Тих, хто настирливо обурювався, все ж таки пропускали, зокрема й того мужика. Більше того, міліціонери взяли під руки дідуся з милицею й люб’язно провели його через Михайлівську площу. В цей час якісь англомовні молоді люди прокоментували: «Так виглядає терорист».
Дозволю собі невеликий відступ: я дуже поважаю американців та їхнього президента. За що? А ось саме за це: весь візит Буша до України – це суцільна демонстрація сили. Хто ще їздить у гості зі своїми снайперами, заради кого влада іншої держави перекриває дорогу в аеропорт на три години? Хто ще може влаштувати повний розбій у чужій країні, назвати це «антитерористичною операцією», але головне – примусити так називати всіх інших? Взагалі-то організація таких безпрецедентних заходів безпеки, яку ми бачили в Києві, свідчить про те, що американський президент не вірить у Бога. Але навіщо йому Бог, якщо він сам вважає себе таким? І якщо якогось Того Бога побачити неможливо, то мені дуже хотілося поглянути на Буша.
Спочатку поява президентів на Михайлівській площі (покладання вінків до пам’ятника жертвам Голодомору) планували о пів на другу дня. Але прибули вони на годину пізніше.
Коли президентський кортеж під’їхав до Михайлівського собору, з машин вийшли якісь люди й попрямували до ширми з чорно-червоної матерії. Через три хвилини вже вийшли з-за неї, сіли в авто й поїхали. Крізь міліційні кордони мені вдалося бачити тільки постаті цих людей, але хтось із них точно був Бушем.
Буквально через кілька хвилин після цього Михайлівською ходили люди, схожі на рибалок. У натовпі пішла чутка, що це – саме ті снайпери,
тільки замість вудок в їхніх чохлах були гвинтівки. Бійці усміхалися й по-діловому плювали собі під ноги: обійшлося без жертв.
До речі. В травні 1995 року, під час візиту до України Білла Клінтона, рух у столиці також було паралізовано. Проте колишній американський президент виступив у Парку Шевченка, куди прийшли тисячі слухачів. Але знайшлися приколісти, які вирішили нажитися на прагненні людей побачити найсексульнішого демократа. Група анархістів і членів Міжнародного революційно-патріотичного союзу «Проміння чучхе», підступно заволодівши безкоштовними флаєрами із запрошенням на акцію, стала продавати їх. «Скільки тоді «наварив» на цьому, не пам’ятаю. Але на пляшку вистачило», – згадує Микола Поліщук, один із тих підступних продавців.
