Христос перемагає

Великдень - найбільше свято християнського світу, найголовніша подія в житті кожного християнина. Власне, Воскресіння - це саме суть християнства: те, що бачили і про що свідчили апостоли - смерть переможено. Але на Пасхальній іконі православної церкви зображено події не Великої Неділі, а Страсної Суботи. Православна іконографія не має ікони "Воскресіння христове". Хоча зображення Христа, який виходить з гробу, є. Це запозичення з католицьких ікон. Пасхальною іконою православної церкви вважається ікона "Зішестя в Ад".

У збільшеному форматі ікони детально описано про всі елементи, символи та образи Пасхальної православної іколи.

	ВЛАСНА ТРАДИЦІЯ Олесь Кульчинський перекладач Орхана Памука Якось я почув від протестанта тираду: „Православ’я – всього-на-всього примітивна форма примітивної релігії. Я обрав для себе розвиненішу”. „Як це?! – оговтався я, трохи помовчавши. – А два тисячоліття богослов’я, що ввібрало в себе ледь не всі терміни давньогрецької філософії? А патристика з її неповторним розлогим стилем і влучними притчами? А глибокий символізм богослужінь? А статика православної ікони, в, якій, здається, відбито більше динаміки, ніж на західних полотнах доби Відродження? Невже Сандей Аделаджа все переплюне?”  Останні десятиріччя ми дедалі частіше переймаємо екзотичні й заокеанські вірування, навіть не здогадуючись, що криється за стінами своїх звичних стареньких церков. Нетлінні мощі й мироточиві черепи Святих, єрусалимський вогонь і чудотворні ікони викликають у багатьох співвітчизників лише скептичні посмішки. Натомість дива від індійських йогів, екстази від харизматичних протестантів, мантри від кришнаїтів і буддійські медитації разом із димами пахучих паличок сприймаємо, як щось істинне й непідробне. Вже не кажучи про нові маскультові свята з релігійним корінням, на кшталт „Валентина”-„Гелловіна”. Чи не час збирати записи церковного співу сільських бабусь так, як це робили з автентичним виконанням народних пісень?   Здається, причини цього – все одночасно: і втрата релігійної традиції, і комплекс культурної меншовартості, і сам потік чужоземних культів в Україну, і не завжди взірцеве життя власного духівництва, і незрозумілі багатьом церковні поділи. Марно тепер дивуватися, що піст стає дієтою, а відвідини храму відбуваються двічі на рік, припадаючи на відомі свята. Колись же давно, згідно з канонами, від Церкви відлучали лише за кілька пропущених літургій. У дорослому віці не хрестили без досконалого знання догматів. Атож, усе перевернулося. Попри безліч згаданих культів, непохитне тепер не Одкровення, а – натуралістично-абстрактне уявлення про Бога чи й звичайнісінький матеріалізм. Утім, хотілося б, аби хоч перед Великоднем суспільство прислухалося до настанов Церкви як хранительки історії та звичаїв. Може, своя сорочка таки ближча до тіла, і власна традиція заслуговує бодай на більшу увагу, якщо не дотримання? Згадується „Лосєвське діалектичне”: якщо я в Щось вірю, отже, достеменно знаю, що Воно існує. Якби не існувало, не вірив би. А як інакше?

Ікона “Зшестя в Ад” (копія з оригіналу XVI-го сторіччя) київського храму Преподобного Романа Сладкопівця Української Православної Церкви.