Приводом для «передпасхального» конфлікту між президентом Ющенком та прем’єркою Тимошенко стало питання приватизації Одеського припортового заводу (ОПЗ). 25 квітня Президент своїм указом зупинив проведення конкурсу з продажу 99,52% акцій підприємства, який був оголошений Кабміном на початку лютого й мав відбутися орієнтовно в першій половині травня. У свою чергу, прем’єрка досить різко заявила, що конкурс відбудеться, не зважаючи на цю заборону. Втім, якщо факт чергового з’ясування стосунків між президентською та виконавчою владами очевидний і зрозумілий усім, то цінність і важливість самого ОПЗ здебільшого залишається за кадром.
Амічний монополіст
Одеському припортовому заводові не пощастило з назвою – для пересічного громадянина вона звучить вельми прозаїчно, мовляв, якийсь там завод при якомусь порті. В реальності ж ситуація зовсім інша: ВАТ «Одеський припортовий завод» є другим за величиною хімзаводом України, третім за обсягами випуску азотних добрив (14–18%) і другим – з виробництва аміаку (22–24%). До 90% продукції заводу експортується. Та найважливіше навіть не це – до складу заводу входить унікальний комплекс із перевантаження аміаку на кораблі. Завдяки цьому ОПЗ – монополіст із послуг експорту цієї хімічної сировини, причому не тільки українського, але й російського виробництва. Саме в цьому полягає його особлива цінність. Річ у тім, що Одеський припортовий споруджений наприкінці 70-х років у СРСР як ключова ланка єдиної потужної системи з виробництва, транспортування та експорту аміаку. Саме в той період запрацювали великі сибірські газові родовища й з’явилася можливість виробляти з цього газу хімічну продукцію на експорт. Цікаво, що таку ідею запропонували «ідеологічним ворогам» західні компанії, зокрема, американська Occidental Petroleum. Вони ж і реалізували для Союзу проект, який став одним із небагатьох прикладів створення іноземцями виробничого комплексу в СРСР. Два потужні хімкомбінати – в Тольятті та Горлівці – з’єднав аміакопровід понад 2 тис. км завдовжки. А Одеський припортовий став центром цієї системи, з якого вироблений на хімкомбінатах аміак відвантажували на експорт.
Радянського Союзу давно немає, та комплекс, збудований за кращими технологічними зразками порівняно недавніх часів, залишається одним із найсучасніших і найпотужніших підприємств такого типу в світі. В останні роки він працює з перевищенням планових потужностей, попри те, що й аміакопровід (його російська та українська ділянки), і хімічні заводи, що транспортують ним продукцію, контролюються різними компаніями. Однак найголовнішим елементом цієї системи, як і раніше, залишається Одеський припортовий. І його майбутній приватний власник здобуде стратегічну перевагу над усіма іншими заводами «на трубі»: як мінімум, він матиме гарантовані можливості для експорту свого аміаку в найзручнішому для себе режимі. А як максимум – отримає важіль для тиску на конкуруючі підприємства.
На трубі чи без труби?
Головним каменем спотикання приватизації ОПЗ є питання перевантаження аміаку. Віктор Ющенко нещодавно заявив, що категорично проти продажу заводу разом з трубопроводом: «Якщо ми приватизуємо – а це перший випадок в українській історії – трубопровід, то я перший, хто ставить питання, чи відповідає це засадам національної безпеки». Втім, у цьому випадку Президент погрішив проти істини, адже про трубо-точніше, аміакопровід, не йдеться. Він перебуває в управлінні державного підприємства «Укрхімтрансаміак», і цей статус змінюватися не буде. Насправді мова йде про цех перевантаження аміаку – складову частину ОПЗ. Саме він завантажує рідкий аміак на кораблі.
Висловлюючись фігурально, без комплексу перевалки аміаку та карбаміду Одеський припортовий – смачний пиріг, але не більше того. А з цим комплексом – ексклюзивний святковий торт. Зрозуміло, що у випадку «повної» приватизації й привабливість для інвестора, й потенційна виручка від приватизації значно вищі. За оцінками експертів Міжнародного центру перспективних досліджень, які опублікували в жовтні 2007 року окрему аналітичну розвідку про варіанти приватизації ОПЗ, його вартість «без перевалки» може скоротитися втричі – з 4–7 млрд грн до 1,5–2,5 млрд грн. Втім, такий значний прогноз падіння ціни є, вочевидь, надміру драматичним. Швидше за все, за умов проведення конкурсу з чинною на даний момент стартовою ціною в 3 млрд грн остаточна сума «без труби» сягне 4 млрд грн.
Але міркування на тему того, скільки коштуватиме ОПЗ без комплексу з перевалки, наразі належать до гіпотетичних, бо можна майже зі стовідсотковою впевненістю говорити, що такого варіанта приватизації не відбудеться. Чому? По-перше, процес відокремлення цих потужностей виглядає малореалістичним, адже вони входять у єдиний виробничий комплекс. По-друге, «ампутація» перевалки створить цілий вузол гострих проблем – від організаційних до питань безпеки, адже аміак є високотоксичною речовиною, а обсяги його транспортування та зберігання вимірюються мільйонами тонн.
Вищі посадовці не можуть цього не розуміти, адже вони самі чи їх попередники приходили до точнісінько цього самого висновку не двічі й не тричі. Однак якщо проаналізувати пов’язані з ОПЗ приватизаційні процеси, виникає невтішний висновок: ініціативи з гальмування або прискорення продажу залежать
не від економічної чи державної доцільності, а виключно від того, хто саме і кому саме продає. «Свої» обстоюють продаж «своїм», але без жодних рефлексій змінюють ставлення на прямо протилежне, щойно серед претендентів з’являються «чужі». І такою поведінкою «відзначилися» всі без винятку учасники приватизаційного процесу – Президент, прем’єр-міністри, голови ФДМ, депутати Ради.
Наразі ситуація виглядає так: Юлії Тимошенко приватизація ОПЗ вкрай потрібна. По-перше, для наповнення бюджету, який без коштів від приватизації буде загнано в значний дефіцит. По-друге, для підтримки власного бізнес-оточення (Валентина Семенюк у цьому сенсі прозоро натякає на мільярдера й депутата фракції БЮТ Костянтина Жеваго, який є одним із претендентів на придбання ОПЗ).
Натомість для Віктора Ющенка та його політичного оточення війна навколо Фонду держмайна і приватизації Одеського припортового дає змогу стримувати владні амбіції Тимошенко та її команди. А заодно створити черговий привід для переговорів і взаємних поступок. Втім, показове небажання йти на компроміси, найімовірніше, призведе до того, що приватизації ОПЗ в цьому році не буде. А може, її не буде й до наступних президентських виборів.
|
|
|
|
ХРОНІКА ВІЙНИ СПРОБИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ОДЕСЬКОГО ПРИПОРТОВОГО ЗАВОДУ
1996 – 1997 рр.
У червні 1996 року Фонд держмайна вніс ОПЗ до переліку підприємств, що підлягають приватизації. Але влітку 1997 року внаслідок змін в уряді (звільнення Павла Лазаренка з поста прем’єра та призначення на цю посаду Валерія Пустовойтенка) приватизацію зупинено внаслідок «неузгодження цього питання з Кабміном».
2004 р.
Голова Фонду держмайна Михайло Чечетов звернувся до Кабміну з проханням збільшити план приватизації, включивши до нього ОПЗ. Однак в процесі підготовки до продажу заводу Чечетов неодноразово змінював позицію, то заявляючи про «передчасність» продажу, то, навпаки, наполягаючи на його пришвидшенні. Ці коливання відображали «підкилимову» боротьбу за ОПЗ, який бізнес-структури з оточення Кучми хотіли отримати у власність до завершення його президенства. Втім, 19 серпня, за день до оголошення конкурсу, Леонід Кучма зупинив процес, мотивуючи це «спекуляцією навколо приватизаційних процесів». У листопаді уряд Януковича скасував плани приватизації ОПЗ у 2004 та 2005 роках.
Липень 2005 р.
Уряд Юлії Тимошенко вносить ОПЗ до переліку об’єктів першочергової приватизації в 2005 році. Розпочинається робота з реструктуризації заводу та створення конкурсної комісії. Провести конкурс та отримати гроші від продажу уряд планує вже в грудні. Віктор Ющенко підтримує приватизацію Одеського припортового заводу.
Жовтень 2005 р.
4 жовтня, невдовзі після звільнення Юлії Тимошенко з поста прем’єра, ВР приймає закон про внесення ОПЗ до переліку підприємств, що не підлягають приватизації. Президент Віктор Ющенко ветує цей закон.
2006 р.
Верховна Рада долає вето Президента. В січні Ющенко підписує указ про те, що завод не підлягає приватизації, а в березні підписує закон від4 жовтня, який свого часу ветував. Водночас голова ФДМ Валентина Семенюк заявляє, що приватизації Одеського припортовогозаводу не буде.
Січень - травень 2007 р.
Верховна Рада долає вето Президента. В січні Ющенко підписує указ про те, що завод не підлягає приватизації, а в березні підписує закон від4 жовтня, який свого часу ветував. Водночас голова ФДМ Валентина Семенюк заявляє, що приватизації Одеського припортовогозаводу не буде.
Червень – жовтень 2007 р.
Передвиборча криза в Україні. Уряд Януковича прагне провести прискорену приватизацію ще до дострокових виборів. 15 серпня ФДМ оголошує конкурс, стартова ціна 99,52% акцій – 2,5 млрд грн. Натомість БЮТ в липні звертається до Президента з вимогою зупинитипроцес. Їх аргумент – продавати завод разом з комплексом перевалки не можна, бо контроль над аміакопроводом може загрожувати екологічній безпеці. Використовуючи ці ж аргументи, Ющенко у вересні своїм указомпризупиняє приватизацію. У жовтні В. Семенюк «на виконання указу Президента» скасовує оголошений конкурс.
2008 р.
Новопризначений уряд Тимошенко в лютому 2008 року затверджує умовиприватизації ОПЗ – разом із комплексом перевалки. Стартова ціна заводу зросла з 2,5 до 3 млрд грн, а кваліфікаційні умови щодо майбутніх власників знято (єдина вимога – 3 роки прибуткової діяльності). В. Семенюк всіляко протидіє приватизаційному процесові.В ситуації ініційованої БЮТ боротьби за крісло голови ФДМ Президент Ющенко фактично підтримує Семенюк і в квітні двома указами (від 15 та 25 квітня) знову зупиняє приватизаційний конкурс. |
|
|
|
|
