Кавказькі бранці

Події, що відбулися на Кавказі після розвалу СРСР засвідчили, що політична, економічна, суспільна, та передовсім ментальна єдність Кавказу донині є цілком реальною. Участь охочих із Північного Кавказу у війні в Абхазії (1992– 1993 роки) та Південній Осетії (1990–1992 роки), діяльність витиснутих із Чечні бойовиків у Панкіській ущелині на території Грузії (1999–2002 роки), контакти між північнокавказькими й азербайджанськими ісламістами, проблема поділених кордонами народів (лезгинів, осетинів, адиго-абхазьких етносів) – усе це вказує на сильні зв’язки, що поєднують обидві частини Кавказу. Тому перший після 1994 року відкритий збройний конфлікт на Південному Кавказі та визнання Росією незалежності грузинських республік вплине на політичну ситуацію і в російській частині регіону.

 

Популярне останнім часом твердження, що сепаратизм північнокавказьких республік після дій Росії у Грузії може зрости, значною мірою є спрощенням. Із огляду на відмінну внутрішню ситуацію у цих республіках, на протилежні версії історії північнокавказьких народів, претензії й етнічні конфлікти, сприйняття нещодавніх подій у Грузії є надто розмитим.

 

Реакції мешканців Північного Кавказу на війну в Грузії можна поділити на три типи, залежно від республіки, в якій вони проживають, й етнічної приналежності. Зрозуміло, повну підтримку дій Росії здобули в Північній Осетії, де рівень антигрузинських настроїв є традиційно найвищим. Подібну реакцію можна було зустріти й серед адизьких (черкеських) народів, які проживають у західній частині Кавказу: кабардинців, черкесів, адигеїв, абазинів. Їхня позиція була спричинена не так симпатією до осетинів, скільки почуттям сильних культурних зв’язків із Абхазією й абхазами.

 

Порівняно невеликим ехом російсько-грузинський конфлікт відгукнувся в Дагестані та серед таких народів, як балкари, карачаївці чи ногаї (тюркомовні народи). Поміж них теж переважали настрої підтримки російської влади (особливо це стосується Дагестану). Виразного засудження російська політика щодо Грузії зазнала натомість у Інгушетії. Його причиною були не антиросійські, а тим паче про грузинські настрої, а лише ненависть до осетинів, умотивована багаторічним територіальним конфліктом за Приміський район. Подібну, хоч і не настільки радикалізовану реакцію можна було спостерігати в Чечні (ставлення чеченців до осетинів співзвучне інгуському). Такий підхід зумовлений, між іншим, розчаруванням політикою подвійних стандартів Кремля («російська влада визнає незалежність Абхазії та Південної Осетії, а Чечня того не гідна»). При цьому, президент Чечні Рамзан Кадиров цілком підтримав рішення Москви про визнання обох республік, а в межах російського контингенту військ у Грузії воювали повністю сформовані з чеченців спецбатальйони Міністерства оборони РФ «Схід» і «Захід».

 

На перший погляд могло видатися, що, беручи участь у конфлікті в Грузії, Росія посягає на власні позиції на Північному Кавказі. Однак реальність є значно складнішою. Певною помилкою, якої припускаються чимало – особливо європейських – аналітиків, журналістів і політиків, є погляд на Північний Кавказ крізь призму Чечні. Це зрозуміло з огляду на драматичні події, що відбулися в республіці останнім часом, але такий погляд на цілий регіон – необ’єктивний. На противагу Чечні сепаратистські настрої в решті республік Північного Кавказу завжди були маргінальним явищем.

 

Хоч прозвучить це дещо стереотипно, величезну роль у кавказькій політиці надалі відіграє сила. Мешканці регіону поважають силу, й формують своє ставлення до подій під її впливом. Кращим доказом цього є факт, що серед кавказьких народів Владімір Путін сприймається як рішучий і безкомпромісний політик. Кроки Росії на Кавказі також розцінили як виконання обіцянок не залишити власних союзників у біді. Свою роль відіграв уплив антигрузинської пропаганди на російському телебаченні, яке нерідко є єдиним джерелом інформації для жителів регіону. Спираючись на наявні ЗМІ, більшість населення Північного Кавказу переконана, що своїм збройним втручанням Росія вчинила слушно та справедливо, бо ж захистила осетинів від загрози геноциду.

 

Ці чинники сприяють зміцненню позиції Росії в Північній Осетії, Дагестані, Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії. Їхні правлячі еліти, так само як і суспільства, упевнені, що не мали б можливості вижити без Росії, без дотацій від російського уряду, що досягають рівня 80–90% бюджету таких республік, як Дагестан або Інгушетія. Фактом, який блокує розвиток тенденцій до поширення сепаратизму, є також страх з приводу виникнення нищівних етнічних конфліктів, після отримання незалежності (більшість республік має багатоетнічний склад населення).

 

 

Єдиною республікою, в якій наслідки втручання в грузинський конфлікт принесуть Росії радше втрати, є Інгушетія. Безумовна підтримка осетинів і курс Москви на фактичне створення Великої Осетії (через поступову інтеграцію Південної та Північної Осетії) спричинить зростання розчарованості серед інгушів. Вони почуваються скривдженими, оскільки поза вірністю Москві (у 1990-х роках вони не підхопили незалежницьких прагнень близьких їм культурно й етнічно чеченців), були покарані нею відібранням Приміського району та постійною підтримкою їхніх смертельних ворогів. В умовах дестабілізації, що зростає, у внутрішній ситуації в Інгушетії, пов’язаної в тому числі з діяльністю ісламських бойовиків, клановою боротьбою та неспроможністю ненависного режиму екс-президента Мурата Зязікова, ще донедавна підтримуваного Кремлем, це розчарування може перетворитися на антиросійські настрої та зумовити ще більшу активізацію збройних рухів проти чинної влади. Хоч і не дуже імовірно, але не можна виключати появи в Інгушетії й сепаратистських тенденцій. Визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії може також укріпити чеченський сепаратизм, який не зник, а отримав інші обриси. Його представляє нині чеченська влада на чолі з президентом Рамзаном Кадировим. Рамзана та людей із його політичного табору можна назвати «прихованими» сепаратистами, які, зазнавши поразки у відкритій війні за незалежність, вирішили формально залишитися лояльними Москві, а реально прагнути до поступового всамостійнення від Росії.

 

Ця політика приносить результати, Чечня нині має найвищий рівень автономії серед російських регіонів. Поза внутрішнім спокоєм сепаратистські тенденції та епос боротьби за незалежність і далі досить сильні середчеченців. Кроки Москви щодо Абхазії та Південної Осетії можуть посилити ці тенденції, оскільки сприймаються в Чечні як політичний парадокс. Стосується це не лише факту визнання незалежності цих республік, але також і пояснення необхідності введення військ до Осетії як відповідь на «варварську» атаку грузинської армії на Цхінвалі. В Чечні добре пам’ятають ще 1994–1995 та 1999–2000 роки, коли російська армія рівняла з землею Грозний і вбивала тисячі власних громадян. Ніхто тоді не кричав про гуманітарну катастрофу та не переймався долею чеченців.

 

Слід пам’ятати, що чеченський сепаратизм розвивається незалежно від російської політики на Кавказі, – тому останній конфлікт у Грузії швидше за все є лише символічним внеском у його зміцнення.