Голова Незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко вважає, що у вирішенні проблеми «копанок» не зацікавлена ані місцева влада, ані центральна. «Ніхто вам не скаже, скільки насправді їх існує у Донбасі, – переконаний він. – Це – хороші «ліві» гроші, з яких годується багато хто і у держустановах, і у кабінетах силових структур»
У. Т.: І прокуратура, і чиновники періодично звітують про проведення розслідувань та свої успіхи у боротьбі з нелегальними шахтами, оперують якимись цифрами...
– Ну то й що? Це так, показуха. Усе по-старому, і так залишатиметься. Якби держава була зацікавлена у тому, щоб перевести такий видобуток вугілля на легальний потік, це вже б давно було зроблено. А гучні заяви, мовляв, ось зараз приїдемо, усіх порвемо, – порожня балаканина. Тут не цифрами потрібно оперувати, а шукати, кому вигідна така ситуація і придумати нормальну схему виходу з неї.
У. Т.: У 20–30-х роках минулого століття у радянському вуглепромі такі-от дрібні шахти масово використовували, вони навіть отримали назву «комсомольські розробки». Ви вважаєте, що повернення до старого досвіду є реальним?
– А чому б і ні? Просто згодом з’явилася мода на гігантизм, і про дрібні шахти просто забули. Хоча рентабельність видобутку вугілля на них є високою. Наскільки мені відомо, на Луганщині уже створено Асоціацію приватних малих шахтних підприємств. Щось подібне намагалися створити й на Донеччині, але без особливого успіху. Коли ініціатива йде згори, одразу усі починають розбігатися. Адже задля цього потрібно усе перевести на законні рейки, платити податки, створити той же профком на підприємстві та виконувати соціальні зобов’язання перед робітниками. Скажіть мені – хто у цьому сьогодні зацікавлений?
У. Т.: А наскільки перспективними є такі розробки?
– Особисто мені важко точно відповісти. Я не маркшейдер. Це у нас Микола Азаров – головний маркшейдер країни, можливо він знає більше. Потрібно дивитися, оцінювати, але знову ж таки – держава має з розумом до цього підійти. А розганяти, засипати, бетонувати – немає сенсу. Справжні власники копанок відступлять на 20 метрів і знову почнуть рити. От кажуть: вугільна промисловість – це такий тягар для держави. А подивіться, хто довкола вугілля крутиться, – усі непогано живуть. Окрім шахтарів. Прибутки отримують меткомбінати, коксохіми, збагачувальні фабрики, навіть залізничники. Хтось має, а когось – «мають».
У. Т.: Чи профспілки, зокрема ваша, намагається якимось чином допомогти шахтарям, які гарують на копанках для «доброго дяді»?
– А як я їм допоможу, якщо вони не об’єднуються і у профспілку не вступають? Є закон, що має бути, і колективний договір, і осередок профспілки. Але навіть на легальних шахтах на нього не завжди зважають. Нещодавно поспілкувався з директором однієї приватної шахти з депресивного району. Бідкається, що «текучка» кадрів у нього велика. Гірники вугілля добули, гроші отримали й одразу пропили. Після кожної спроби налагодити дисципліну вони – за торби і на «копанки». Якусь копійчину там зароблять. А чи легально, чи ні – їх уже не бентежить.
