Парадоксально, та в Україні, яка вважається потужною аграрною державою, чи не найголовнішим джерелом прибутку сільських родин, які не займаються підприємництвом, є... пенсія літніх людей. Пенсіонери отримують небагато, але ці гроші держава сплачує гарантовано і, як правило, без затримок. Дуже часто з цих невеличких коштів живуть не тільки пенсіонери, а й їхні цілком дорослі діти. Натомість робота з регулярною зарплатою на селі – рідкість. Сільськогосподарський цикл передбачає сезонну зайнятість, а отже, навіть ті люди, які працюють у агрофірмах або на фермерів, мають заробіток лише протягом певного періоду часу.
Головним джерелом існування тих, котрі не мають можливості працювати в місті, залишається власна присадибна ділянка. Вона забезпечує більшість «продуктової корзини» мешканців сіл (молоко, сир, яйця, м’ясо та сало, картопля, городина, фрукти тощо) й водночас дає змогу отримувати невеликі гроші від продажу частини цієї продукції на базарі.
Селяни мають одноразову можливість заробити «відразу й багато», продавши земельний пай, що їм належить. Вартість гектара сільськогосподарської землі наразі коливається від кількох сотень до кількох тисяч доларів. І охочих продати паї більше, ніж покупців.
Для переважної більшості селян пай – це абстракція. Їм ніколи не виділяли цю землю окремим шматком, вони не усвідомлюють її як свою власність чи засіб існування. Натомість сума грошей, що перевищує кількарічний заробіток пересічної сільської родини, цілком конкретна. Вона дає змогу профінансувати важливі статті витрат, наприклад, встановити в будинку економічну систему газового опалення чи придбати власну транспортну одиницю (авто, мотоцикл, ну, в крайньому випадку, «лісапед»). Але суть одна – ці гроші банально проїдаються.
Неминучий фінал такого процесу – «обезземелення» селян, чиї наділи перейдуть до новітніх латифундистів, яким належатиме більшість земельних площ.
