Якби мені не показали цього будинку зсередини, ніколи не здогадалася б, що в ньому є щось цікаве, – зовні ця споруда в центрі Києва взагалі не подає ознак життя.
Хата-вокзал
Двері зачинені, проте нам заздалегідь повідомили комбінацію для кодового замка, і він піддається. Від під’їзду тхне сечею. Минаючи іржаву ліфтову шахту, йдемо повз двері, крізь які пробивається світло і вчуваються відзвуки життя. У напівтемряві хтось прошмигує повз нас із пакетом їжі. На четвертому поверсі над сходами провисає перекриття даху, і через дірку в ньому видно зоряне небо. На стінах – полущена фарба, сліди іржавих підтьоків. Це типовий сквот (від англ. squat – незаконно заселятися до чужого будинку). Так називають усі самозахоплення порожніх будівель. Вони виникають внаслідок правової колізії: є нерухомість, в якій не живе легальний правокористувач, і є активні люди, яким ніде жити або працювати.
«У 2003 році цю та сусідню квартири між собою розподілили Перцов і Антончик, – розповідає тубілець сквоту художник Вадим Трінчій, який зустрічає нас на сходах. – Кожен із них вирішив заселити сюди своїх людей. Та у якийсь момент ці квартири почали існувати як єдиний простір».
Митці, які потребують простору для творчості та спілкування, намагаються створювати у сквотах вільні від умовностей мистецькі території – розсадники андеграунду й антисанітарії, свободи думки і почуттів. Сквот як явище можливий лише в той короткий період, доки влада не помітила його анархічного існування.
Данило Перцов | на вхідному фото |, схожий на дракулу київський композитор, приєднується до екскурсії і занурюється в минуле цих руїн, згадуючи одного з найвідоміших сквотерів: «Віктор Антончик – це людина покоління сімдесятників-містиків, справжній маг, художник». Кімнати прикрашають високі стелі з ліпниною, балкон веде на одну з центральних вулиць.
«Нові мешканці почали приводити своїх знайомих, – продовжує Вадим Трінчій. – Ніхто не зміг би точно сказати, скільки осіб проживало у цьому сквоті: на цілодобових тусовках люди стояли навіть у коридорах. Момент, коли хтось заходив до сквоту як гість, ніяк не відокремлювався від того часу, коли він починав у ньому жити».
Митці намагаються пояснити переваги сквотського життя: «В таких умовах легше реалізувати мистецькі проекти. Нашому гурту «Хорея козацька» потрібне було місце для репетицій, – каже Данило Перцов, – адже ми жили в різних частинах міста, тому репетирувати зазвичай було проблематично». За умови проживання в одному місці ця проблема вирішувалася – у сквоті була студія з апаратурою. «Окрім того, це перевірка на вошивість усієї вертикалі влади», – переходить уже до глобальних узагальнень Данило.
Час від часу між сквотерами виникали суперечки: наприклад, про те, наскільки морально проводити репетиції на барабанах о п’ятій годині ранку. Кількох мешканців за погану поведінку після загальних зборів витурили. «Згодом усі ті, кого ми виганяли, – пригадує Трінчій, – оселялися поверхом нижче. Три квартири функціонували в режимі відкритих дверей незалежно від того, була п’ята година ранку чи вечора – ось така суміш творчих майстерень, нічліжок і тусівок. А сусіди повідомляли міліції, що на даху сусіднього будинку хтось посеред ночі грає на музичних інструментах і верещить». Після проблем із прокуратурою ЖЕК примусово виселив абсолютно всіх: і сквотерів, і художників, і богему.
ФОТО: Микола Трох
Ґрунт наших сотбісян
Мода на сквоти докотилися до Києва наприкінці 1980-х. У той час як майбутні олігархи захоплювали фабрики і заводи, художники створювали комуни. Перший київський сквот виник на розі вулиць Леніна (теперішньої Богдана Хмельницького) та Івана Франка, де зараз розташований «Макдональдс». Звідти художники переїхали на вулицю Паризької комуни (тобто Михайлівську), де утворився найвідоміший київський сквот.
«На Паркомуні жило щонайменше десятеро художників, – розповідає Тижню художник Арсен Савадов, водночас дивуючись, що в кіоску так подорожчали сигарети. (Розмова відбувалася незадовго до того, як його картини поїхали на Sоthеbу’s. – Ред.) – А в будинку на Софіївській працювали Чічкан, я та Ісупов. Таким чином об’єднувалися люди за культурними пріоритетами, щоб спілкуватися, перетинатися і мати якусь концепцію».
Куратор і арт-критик Олександр Соловйов називає п’ять років, проведених у сквоті, найпродуктивнішим періодом у своєму житті. Хоча тоді арт-ринок лише зароджувався, а з художниками розраховувалися холодильниками, відеомагнітофонами і мішками купоно-карбованців. Це зараз загартовані у сквотах київські таланти продаються на Sоthеbу’s: «Караїмське кладовище» Арсена Савадова продали на британському аукціоні за £10 тис., «Чарлі» Іллі Чічкана пішов із молотка за £12,5 тис., а
«Зайчика» Василя Цаголова забрали за £25 тис.
Маститим дихають у спину молодші. Київські художники нової хвилі поділилися з Тижнем своєю мрією про ідеальний сквот, де вони мали б умови для праці та спілкування. Будинок на прикметі вже є – на вулиці Хмельницького: «Взимку ми приходили туди відпочити, робили фотосесії, розпалювали камін царським паркетом», – розповідає художник Артур Бєлозьоров. Мешканці будинку стверджують, що деякі його під’їзди вже не раз захоплювали. «Двірники і жеківці заселяли туди своїх людей, – пригадує один із них. – Ще колись у нашому будинку була найдешевша музична студія. Звукорежисер туди заїхав самовільно, а міліціонерам давав хабарі». Молодий художник Борис Кашапов налаштований філософськи: «Якщо сквот не зроблю я в цьому місці, хтось інший зробить його деінде, але це обов’язково станеться».
.jpg)
ФОТО: Олесандр Шевчук
Художні резервації
Від сквотів, що з'явилися наприкінці 1960-х у хіпуючих Європі і Америці, до сьогодні дійшли нечисленні релікти – переважно так звані легальні сквоти. Художня комуна у колишньому берлінському універмазі «Тахелес» або копенгагенська «Христианія» однаково нагадують резервації, до яких респектабельні європейці навідуються, наче до зоопарку: подивитися на асоціальних художників.
|
.jpg)
