Письменниця Оксана Забужко про новий роман, відсутність національної матриці, непередане знання і сучасну літературу, вагітну таємницями ХХ століття
Оксані Забужко водночас і складно й легко бути сучасним «пророком у своїй вітчизні». Письменників її масштабу в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки, а монопольний простір без конкуренції – не найкраще тло для розвитку, особливо коли тебе повсякчас порівнюють із класиками. Однак Забужко не застигає у монументальній позиції великого метра і рухається далі, що підтверджує поява роману «Музей покинутих секретів». Авторка недарма так довго працювала над цією книжкою, адже їй довелося заглиблюватися в історичні документи, записувати спогади людей, тобто дотримуватися принципу author’s research, що, за її словами, є елементарною письменницькою «гігієною» для романіста. Нова книжка Забужко недвозначно демонструє: постмодерн із його забавами, грайливим ставленням до серйозних тем відходить, а залишається не зужита вчасно історія, з якою літературі належить дати раду.
Вічне кантівське питання
Мій роман усе ж таки не «про УПА»… «Музей покинутих секретів» – це книжка про моральний вибір кожної людини, про мужність прийняти пам’ять як частину своєї індивідуальності, інкорпорувати своє минуле, хоч би яким воно було, в структуру власної ідентичності – проблема, що неуникненно стоїть як перед кожним українцем зосібна, так і перед цілою країною назагал, не розв’язавши якої ніколи не здобудеш свободи. Либонь, це і є головний «нерв» книжки. Хоча для мене особисто екзистенційно найважливішим у «Музеї…» було застосоване до нашої доби «вічне» кантівське питання, що ми можемо знати взагалі, – питання, яке хвилює мене ще від часу «Інопланетянки», де наприкінці Посланець каже: ми ніколи не знатимемо, якими насправді були ті, хто лишився в історії.. Звідтоді минуло 20 років, живемо вже в постінформаційному суспільстві, й дедалі очевидніше, що не тільки про історію, а й про сьогодення, якого ми самі є живими свідками, можна сказати те саме: ми ніколи не знаємо, як щось «було насправді». Нам завжди дістаються тільки часткові «правди», скалки цілого, як у тих дитячих «секретах», що дали назву книжці, до того ж ще й «викривлені» оком спостерігача.
У романі є ще одна тема – тема влади, і щоразу зловжитої. В кожній ситуації за сюжетом виявляється, що вибір на користь влади обертається для героїв моральним, а потім і життєвим крахом – чи то в підпіллі 1947 року, чи то в Україні початку 2000-х. Але справжня влада – це не влада однієї людини над іншими, а влада людини над своїм життям, і ця влада – у знанні. Прийняти це знання, безумовно, вимагає мужності. Але тут є ще один момент – те, що я хотіла показати цим романом: минуле все одно ніколи «не вимикається», воно й далі впливає на наше життя незалежно від того, знаємо ми про нього чи ні. І якщо не знаємо, не перебуваємо з ним у діалозі, тоді воно обертається на страшну, сліпу стихійну силу з величезним руйнівним потенціалом. Я взагалі переконана, що десь біля витоку всіх драм людства за останню тисячу з гаком років лежить спалена Олександрійська бібліотека, коли було фізично знищено майже всю писемну пам’ять про давні віки, і звідтоді ми змушені «проживати» їх знову й знову, самі того не відаючи…
У кожної книжки стільки версій, скільки читачів. Мені ж особисто «Музей…» подарував доторк до живої пам’яті, знайомство зблизька з представниками просто неймовірного покоління – людей, які, ні в чому не поступившись ідеалами своєї юності, доживають віку в бідності й невідомості, але перед якими відразу хочеться рівненько «тримати спинку» і стежити за кожним своїм словом, обмираючи од самого усвідомлення, що вони з тобою розмовляють. Це було останнє покоління пасіонаріїв – пасіонаріїв у чистому вигляді. Такої пасіонарності, коли тобі 83-річна пані, дівчинка з інтеліґентної родини, чия юність пройшла в підпіллі, каже: «Я знаю, для чого жила», більше не зустрінеш. Колосальна втрата для українського суспільства, що ці люди не завжди встигали передати свій досвід навіть своїм близьким, переважно він лишається таким самим катакомбним і нерозтиражованим. Якби ці люди приходили в школи на 9 Травня, яке направду мало б бути 8 Травня і Днем пам’яті, як в усіх цивілізованих країнах, якби ці люди розмовляли зі школярами, то нове покоління українців отримало б зовсім інше уявлення про свою ідентичність.
Історичні наративи, позичені у сусідів
Ми досі не маємо зв’язного історичного наративу. Тому й похідних від нього не маємо – цілісної історії української літератури, думки, кіно, театру, бо немає єдиної загальної матриці, яка охоплювала б усе українське суспільство в його розвитку за модерний період. Самими шкільними підручниками тут не обійдешся, йдеться про загальний «автопортрет нації в часі», що його інформпростір кожної країни постійно утримує, як дзеркало, перед кожним громадянином. А ми свої наративи досі позичаємо в сусідів – як не в росіян, то в поляків. «Від себе» про себе говорити, ні на кого не озираючись, так і не наважуємось. А без такої «єдиної матриці», власної цілісної системи історичних смислів губиться в хаосі подій і індивід – невідомо, куди його «вмонтовувати». Тому в нас відсутній жанр біографії – найпопулярніший у кожній розвиненій національній літературі: «не видно», в якому історичному сценарії людина була учасником. Тому ми не маємо свого кіно, а в театрах грають, за поодинокими винятками, заяложений репертуар: і кіно, і театр – мистецтва синтетичні, а на підставі чого ж має відбуватися отой синтез, коли загальнокультурна «матриця» відсутня і за деревами лісу не видно?… Все роздроблено, розсипано на герметичні «ніші». Та що там режисери – фахові історики України української літератури не знають! На шкільній програмі все знайомство з нею й закінчується.
Для порівняння наведу приклад, як працює національний наратив там, де він є. «Музей покинутих секретів» містить згадку про повстанця-бельгійця на псевдо Західний, який працював франкомовним диктором на підпільній радіостанції. Справжнє його ім’я – Альберт Газенбрукс. Оцієї однієї моєї згадки в одній брюссельській публікації вистачило, щоб там знайшлися молоді дослідники, які зацікавилися долею свого земляка, що брав участь в абсолютно доти не відомому їм Русі Опору «на сході» (в самій Бельгії у Другій світовій свого антинацистського опору не було!), і за рік розкопали все, що пов’язано з його долею. Мені надіслали копію його листа 1967 року, видрукуваного на машинці французькою мовою, де він пише, що служба в УПА – це були трудні, але найкращі роки його життя, і в кінці, після підпису «Альберт Газенбрукс», приписано чорнилом українською «Західний» і – теж українською – «Слава Україні!». Аж мороз по шкірі йде… Так ось, якби ми були притомною країною, свідомою своєї історії, то про Альберта Газенбрукса мав би бути знятий бельгійсько-український документальний фільм – і для Бельгії був би гонор, мати свого бійця Резистансу, я вже не кажу про міжнародний імідж України. А ми навіть визнати УПА армією Резистансу досі не спромоглися. У результаті «маємо те, що маємо». Тобто нічого не маємо. За всі роки незалежності хіба тільки й спромоглися зняти один-єдиний «Собор на крові» – справді гарний фільм, що мав би викликати широке громадське обговорення, дискусії, круглі столи, дебати, однак…
Проблема з добуванням інформації по добі УПА досі актуальна навіть для істориків. По-перше, немало колишніх повстанців просто не довіряють українській владі. Проживши понад півстоліття в режимі суворої конспірації, вони так у ньому й доживають віку – з осторогою і до держави, яка їх досі не визнала, і до всяких сторонніх розпитувачів. Я кілька разів чула знаменну фразу: «В нас демобілізації не було». І їх можна зрозуміти. Є, звісно, й інерція кількадесятилітнього страху, і з цим я теж зіткнулася, коли їздила взимку на Прикарпаття, щоб виставити собі в умі «декорації» для 6-го залу. Мені організували для повної достеменності відчуттів виправу в гори, до засипаних снігом колишніх криївок. На зворотному шляху, вже надвечір, потомлені, зайшли ми до хати під горою – в хаті бабуня. Виявилося, що вона прожила тут ціле життя, пам’ятає всю «партизанку», розповідає, відпоюючи нас гарячим чаєм, як «хлопцям» їсти носила, як «на облаву корови ревли», і всілякі такі несамовиті речі, про які ніде й ніколи не прочитаєш… Говорить діалектом. А я слухаю з роззявленим ротом і розумію, що ввік же цього не запам’ятаю і не відтворю! Виймаю диктофон, вмикаю, загоряється червоне вічко… Бабця дивиться на це червоне вічко – і замовкає, як відрубало. Ми їй на різні голоси: «Та прошу пані, та то нічого, та нема чого боятися, та це ж уже незалежна Україна, та за це ж уже нічого не буде…» І видно, що бабця бореться з собою, а в неї всередині бар’єр – не переступити: щойно була жива людина, говорила, сміялася, а перед диктофоном – як перед слідчим на допиті: не проб’єш! Хвилини зо дві так мучилась, а потім хитає головою: «Нє… Не можу». Це проста селянка – так, можна повсміхатися, але наш веселий настрій як вітром здуло: немов на мить відкрилося, ЩО за тим стоїть.
Завузькі підліткові штанці літератури
Період «я, я, я» в українській літературі перехідний. Він трохи затягнувся, але в нас усе відбувається не так швидко, як хотілося б. Я тут теж трохи почуваюся відповідальною – як примусово пошита в «матері сучукрліту». До появи «Польових досліджень…» з української літератури видавалися тільки історичні романи, для більшості населення, особливо міського російськомовного, це все ще була «колоніальна екзотика». «Польові дослідження…» зламали цей стереотип. Звичайно, в цьому були свої ризики. І тоді багато хто з молодшого покоління літераторів зробив висновок: ага, ось, значить, який «рецепт успіху»: пишеш про свої сексуальні пригоди від першої особи, вивалюєш їх в усій наготі та неприкритості – й стаєш знаменитістю… І посипалися «клони»! А в мене то був лише нетрадиційно застосований до серйозної теми прийом масової літератури, тоді це було потрібно. В умовах кричущої жанрової неповноти тодішньої української прози така перша «проривна» книжка мусила ніби працювати «за всю літературу» відразу, за все, чого в ній не було (травелог, жіночий роман, соціально-філософська проза, щоденникова сповідь і т. ін.), – я свідомо намагалася в один роман втиснути все. Але молодь сприйняла тільки верхній шар, а навздогін же не поясниш, що секрет успіху книжки зовсім не в ньому. Добре, що пішли слеми, літературні фестивалі… Українській літературі потрібно було довести свою ринкоспроможність – і вона її довела, вперше, між іншим, за все ХХ століття. І якби тоді ж, 1996 року, не ринула в Україну дешева російська попса й наш книжковий ринок за кілька років не був майже цілковито колонізований Росією, то, може, цей перехідний період настільки й не затягнувся б.
Ми, на жаль, не є незалежною країною: якби постійно не «грузив» північносусідський фактор, то всі суспільні процеси відбувались би швидше. І молодшому поколінню літераторів, які не читають іншими мовами, вже немає з чим порівнювати – по суті, вони мають до диспозиції тільки прозу, писану на одне чи на півпокоління старшими, а поза цим – ну хіба щось прочитають у перекладі російською… Але поза такою інформаційною ізольованістю є ще й чимало так званих дитячих хвороб молодоринкової літератури: епатаж, позерство, нарцисизм, такі суто ювенільні комплекси… А одночасно в нас відбуваються надзвичайно цікаві мовні процеси – їх теж мало хто відстежує, а тут же Клондайк для лінгвістів – як змінилася мова впродовж цих 18 років, відколи почала заповнювати ті суспільні сфери, котрі раніше були лакунами! Адже українській літературі після радянського періоду треба було ще й вчитися говорити з читачем живою мовою, зокрема й тією, якою говорить вулиця. Писати прозу мовою, якою відбувається життя, в УРСР було неможливо, тут цензура працювала до останнього. Відтак у 1990-ті слід було відразу, махом опанувати купу соціолектів: і суржик, і живу розмовну, і ненормативну лексику, з якою, здається, вже дещо перестаралися…
Через 10–15 років в літературі все буде пречудово. І тенденції до подорослішання вже проступають. Я ось дивлюся: Шкляр написав історичний роман – нехай «гостросюжетний», з явним розрахунком на майбутню екранізацію, але факт лишається фактом: Шкляр працював в архівах! Тисну руку: нарешті український письменник, замість переписувати свій ЖЖ, а потім видавати його «романом», взявся вивчати матеріал із теми. А це ж елементарна санітарно-гігієнічна передумова для серйозної літератури, базове поняття праці романіста – author’s research. І «Місто з химерами» Олеся Ільченка недарма стало подією: історичний детектив, пізнавальний, просвітницький, біографічний. І за «Весіллям з Європою» Антона Санченка – чи не першою, між іншим, в сучасній українській літературі сімейною сагою – видно дослідження, і за оповіданнями Юрія Камаєва – це вже пишуть люди, яким є що сказати. Все це, як на мене, дуже обнадійливі показники, які свідчать, що підлітковий період у новій українській літературі таки добігає кінця. На місце потреби комусь щось доводити (публіці, видавцям, «москалям» – байдуже!) приходить нарешті визріла потреба висловити те, що потім буде названо духом часу. Література кричить, література вагітна, і всі постмодерні забавки лишилися в учорашньому дні, й Фукуяма зі своїм «кінцем історії» курить бамбук у коридорі: це був зовсім не «кінець історії», а лише кінець того, що про неї розповіли.
Біографічна нота
Оксана Забужко
1960 р. – народилася у Луцьку в родині філологів.
1968 р. – переїхала з батьками до Києва.
1972 р. – почала друкуватися в літературній періодиці.
1982 р. – закінчила філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.
1987 р. – захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.
У 1986–1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії імені Чайковського.
З 1988 р. – співробітник Інституту філософії Академії наук України.
1992 – 1994 рр. – перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як «запрошений письмен-
ник» та Фулбрайтівський стипендіат.
З 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та A Kingdom of Fallen Statues у Канаді, провадить кар’єру професійного літератора.
Багато подорожує. Має низку громадських навантажень: віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової ради Міжнародного фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.
|
