Вічно живі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Три легенди – про Дракулу, тамплієрів і філософський камінь – труять сучасних романістів, а разом з ними на інтоксикацію страждають і читачі. Раймонд Коурі вже віддав данину лицарям-храмовникам у своєму «Останньому тамплієрі». Наразі підійшла черга оспівати труди і дні громадян, котрі прагнуть повторити долю Дункана Маклауда. З однією різницею – відтинання голови по тому, як вони скуштують «пра вильну» живильну речовину, їм не має зашкодити. Грубенький роман «Еліксир безсмертя» сповнений пригод різномастого набору героїв – агента ЦРУ, археолога, біогенетика, лікаря-маніяка й гуртка кілерів. Нипають вони переважно Ліваном, де розшукують книгу, в якій міститься рецепт речовини, що дарує вічне життя. В кожного з них – своя мотивація, а деякі життєві історії сягають корінням ХVIII ст. й байки про графа Сен-Жермена.

 

Оскільки автор книги свого часу перекваліфікувався на кіносценариста, то й прозу він творить «від зворот ного» – так, щоб коли мова піде про екранізацію, текст по требував міні мальної пере робки. Відтак, мінімум психологічних характеристик, максимум по дій та балачок. У діалоги представників діаметрально протилежних професій Коурі елегантно «зашив» і політичне протистояння різних сил на Близькому Сході, й сучасні теорії старіння, й гіпотези по ходження фінікійців. Шито іноді білими нитками, та хто на це зважає? Канонів пригодницького жанру до тримано, а cпраглі глибини й літера турної витонченості можуть звертатися до інших авторів.