Свій перший фільм «В далеку путь» Олесь Янчук відзняв 1989 року – ця похмуро-іронічна короткометражка в чомусь була співзвучна абсурдистським романам Семюела Беккета. Як часто буває з дебютами, цей твір у фільмографії режисера залишився осібним. Далі Янчук поринає в проекти, пов’язані винятковий з історичною тематикою. До певної міри на магістральний вибір вплинув успіх картини «Голод-33» за романом Василя Барки. Сам режисер і досі вважає її своїм найбільшим досягненням, пояснюючи це не в останню чергу тим, що в роботі над нею він єдиний раз за всю свою практику не був обмежений у коштах.
Від середини 1990-х розпочинається «звитяжний» період творчості Янчука. Один за одним з’являються фільми про українських героїв ХХ століття: «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені» був присвячений Степанові Бандері, «Нескорений» оповідав про генерала Романа Шухевича, «Залізна сотня» оспівувала боротьбу бійців УПА на польсько-українському кордоні у 1944–1947 роках. Та витримана, як добрий коньяк, патріотичність і в окремих випадках вдало виконані акторські ролі загальну ситуацію не покращили. Надто не вдатним виявився літературний матеріал, персонажі виглядали картонними, їхні діалоги звучали штучно, а натурні зйомки часто були подібні до павільйону.
На тлі останніх фільмів і в загальноукраїнському контексті «Владика Андрей» вийшов більш вдалим і зі сценарного погляду, і з погляду режисерської майстерності. Покращення одразу помітили й відвідувачі літніх фестивалів, де картину часто-густо показували тандемом із «Богданом Зиновієм Хмельницьким» Миколи Мащенка. Щойно розпочинався останній, більшість публіки залишала залу. «Владику…» додивлялися до кінця, відзначаючи екзистенційну проблематику та ліричність візуального ряду.
Загалом Янчук – з тих творців, які мріють про широку аудиторію й уважно прислухаються до її думки. Тому режисер виступає водночас продюсером своїх картин, переймається питаннями реклами та дистрибуції.
Для нашого кінематографа така позиція – мало не виняткова. Адже зважаючи на специфіку вітчизняного кіноринку й відповідних прокатних можливостей, для багатьох наших перспективних авторів нормою стало фестивальне існування, без жодного контакту з масами чи навіть інтересу до них. Наприклад, призер Берлінського фестивалю Тарас Томенко («Тир» – відзнака за найкращу короткометражку в програмі «Панорама світового кіно») заявляє: «Я не розумію, хто такий звичайний глядач, і чому мене повинна цікавити його думка». Не дивно, що і глядач здебільшого навряд чи розуміє, хто такий український режисер, і чому ним потрібно цікавитися.
Щоправда, деякі дистриб’ютори, передусім, «Артхаус трафік» («Путівник» Олександра Шапіро, «Мамай» Олеся Саніна, «Штольня» Любомира Кобильчука) часом все ж беруть на себе ризик прокату вітчизняної продукції. І, схоже, цей ризик поки що залишається єдиною можливою для українського кінематографа комерційною стратегією.
