На цей том натрапив, розглядаючи полиці щойно повернених книжок у бібліотеці імені Самеда Вургуна на Оболоні. І взяв передивитися, бо й забув, коли тримав у руках твори Григора Тютюнника. Почав читати – наче знову знайомитися. Купа деталей, яких не помічав колись. Виявляється, на Житньому ринку стояла зелена дерев’яна будка, з неї молдаванин продавав на розлив вино, запитуючи: «Халотнаго? Тьоплахо?» А от типовий укрбюрократ: «Я впевнений: якби Івану Захаровичу треба було потрапити з Києва на Південний полюс, але в дорозі на нього чекала якась загроза його життєвим інтересам, цілям, – він би поїхав на Південний полюс через Північний». Або українські китобої, які хваляться полюванням на океанічного велета «з водограєм над головою»... Тепер їхні кити – у Червоній книзі, а кораблі розпродано ще за президентства Леоніда Кравчука.
Григір Тютюнник намагається бути максимально достовірним. Він показує радянських українців (наш національний різновид Homo soveticus) такими, якими ми були, – та й досі здебільшого є. Знайшовся в книзі навіть нарис про шахтарів. Не підозрював я, що Тютюнник спускався в копальню на глибину з півкілометра. «Каска раз по раз стукається об той зруб і вже не дуже міцно сидить на голові, ноги тремтять од напруги, руки хапаються за дерево, за товстий повітряний шланг, а проміння од ліхтарів на касках вихоплює вгорі ряди кріплень, і голубуватий морок здається нескінченним...» Отакої: в юності я вважав Тютюнника мало не антирадянським автором, а він виявився наскрізь «начиненим» реаліями УРСР. За котрими, виявляється, можна скучити. Так, як нудьгують за армією, ПТУ чи буцегарнею. Однак хворим на «червону депресію» – тим, хто вважають, що раніше життя було справедливіше й «рівніше», – ця книжка навряд чи допоможе зняти ностальгію. «Облога» – один том і майже весь Григір Тютюнник. Оповідання, казки, листи. І незакінчена повість «Житіє Артема Безвіконного»: автор описує думки і дії самогубця-вішальника, мовби приміряється до цієї ідеї. З першого разу суїцид мало кому вдається, та хто спробував, стверджують психологи, той іноді повторює.
Меморіальна дошка письменникові є на Андріївському узвозі – на будинку, де він мешкав «на пташиних правах» (нині там у підвалі ресторація «За двома зайцями»). Ще як ресторану й близько не було, цей дім мені показувала поетеса Лада Білич, дитинство якої минуло на Андріївському. «Тут жив прекрасний стиліст, правдивий, хоча й суворий. Він перейшов із російської на українську». Східняк: після закінчення Харківського університету вчителював у вечірній школі на Донбасі. Розмірковував: «Город – носій культури – русифікований. Донбас – давно, ще за Петра I. Село юродствує в русизмах, захід говорить на мові, провінціалізованій до говірки...» Ладі подобався, мабуть, цей сусід – хоча й страхав. Самоідентифікація – жорстока річ.
Насамкінець гортаю розділ «Мовні перлини» – шкіци з нотатника, підслухані десь на тому-таки Подолі фрази: «дати по фюзеляжу», «даром тільки мати цілує» тощо. Аж ось таке: «Захотілося раптом, щоб, коли помру, крізь прах мого серця проріс... могутній дуб, і щоб гілля його пішло на кілки – бити тупих і немічних серцем людей». Сприйняти всього Тютюнника, всі 830 сторінок, не вистачає душевної снаги. Колись візьмуся ще – хто спробував його читати, тих тягне на рецидив.
Де придбати: На книжковому ринку Петрівка; подекуди трапляється в крамницях.
