Джоан К. Ролінґ. Казки барда Бідла
Маю давнє переконання: з левовою часткою всіх казок – авторських чи народних – треба знайомитися в дорослому віці. Аби в подальшому уникнути заїкання та постійно й неконтрольовано мокрих штанів. На жаль, батьки і далі читають нащадкам на ніч, а ті ще не мають права заперечувати. З появою нового опусу Джоан Ролінґ малюкам доведеться зібрати всю свою мужність. Бо якщо епопея про Гаррі Поттера – дещо розбавлений септет про смерть, то «Казки барда Бідла» – концентрована апологія старої з косою. Добре хоч невелика за обсягом.
Позірно це п’ять оповідок, складених для чарівниць і чаклунів. Тобто аналог «Попелюшки» чи «Колобка» у світі маґлів. До кожного твору подано нотатки професора Дамблдора – не менш цікаві, ніж самі байки. Принаймні, без історії про інсценізацію в Гоґвортсі «Фонтану фортуни» за участю попелокрута, котра закінчилася «переповненою шкільною лікарнею», а з великої зали «аж через кілька місяців вивітрився їдкий сморід паленого» – картина явно була б неповною. Дамблдор, наче терплячий місіонер пришелепуватим, на його думку, індіанцям, знову й знову пояснює, в чому відмінність між чародіями та особами пересічними. І чому перші не повинні ображати других, а другі, за всього бажання, не можуть нашкодити першим. Авторка завдяки цим приміткам майстерно збалансовує свої моторошні казки.
Принаймні в професорській інтерпретації вони набувають інакшої тональності – інколи дидактичної, а то й анекдотичної. Незмінним залишається одне: над перекладом збірки знову працював Віктор Морозов. Що автоматично означає – переклад вищий за будь-які компліменти.
