Матч, якого не було

Match Day... У перекладі з англійської – День матчу. Але Match Day – це ще й стан душі футбольного фаната в день важливих матчів його улюбленого клубу. Це коли серце б’ється триста разів на хвилину. Це коли все валиться з рук, і єдине, на що хочеться дивитися, – годинник, який так повільно відлічує час, що залишається до початку матчу. Це коли забуваєш взяти на роботу важливі папери, але клубний шарф кладеш ще з вечора під подушку – на щастя. Це коли витрачаєш останні гроші на квиток до міста, де грає твоя ­команда, і не має значення, яким чином доведеться повертатися назад. Нарешті, це коли ти бачиш ворога в будь-кому, хто має нахабство вдягнути на себе кольори команди-суперника. Так ось, справжнього Match Day у день півфінального поєдинку «Динамо» – «Шахтар» за Кубок УЄФА в Донецьку не було.

 

Ні, звісно, емоції були. Були закручений сюжет, гол на передостанній хвилині, красиві комбінації тощо. Були фанати. Причому кияни почасти перекрикували весь стадіон. Незважаючи на суворий міліцейський огляд, столичні супортери пронесли на трибуни всі види фанатської піротехніки: фальшфеєри, стробоскопи, димові шашки, які потім не тільки перетворили гостьовий сектор на море вогню, а й у найкращих традиціях Італії чи Франції полетіли на поле після пропущеного динамівцями голу. Зрештою, впер­­ше одразу дві українські команди грали у півфіналі другого за престижністю євро­пейського футбольного турніру.

 

Але не було відчуття Битви. Такої, яка була, наприклад, на матчах «Динамо» з московським «Спартаком». Справжнє футбольне протистояння може виникнути лише на ґрунті реального життєвого антагонізму та конфлікту. Політичного, територіального, історичного тощо. Без цього навколофутболу футбол перетворюється на різновид кінотеатру – можна їсти попкорн, цілуватися з дівчиною, спати. У двобоях з російською «народною командою» був повний набір того, що творить справжній футбол: історичне протистояння, помножене на протистояння національне та психологічне. Не кажучи вже про суто спортивний момент. 

 

Тоді як двобої «Динамо» – «Шахтар» останніх років – це багато в чому штучно створене протистояння грошей та амбіцій двох могутніх олігархічних кланів, які вже протягом десятиліття вирішують долю українського футболу. В Києві багато простих вболівальників почали це розуміти ще років п’ять-шість тому, про що свідчить відвідуваність домашніх матчів «Динамо», яка з року в рік невпинно знижувалася. У Донецьку, щоправда, «Шахтар» усе ще залишається «священною коровою», шанувати яку дорівнює статусу мешканця Донбасу. Але, схоже, і донеччани таки починають розуміти, що їхній улюблений клуб перетворився на комерційний проект. Адже чим ще можна пояснити, що з самого ранку в місті взагалі нічого не нагадувало про футбол? Окрім клубних машин «Шахтаря», що посилено закликали все-таки прийти на стадіон і підтримати «рідну» команду. Ви скажете: просто набридло по кілька разів на рік дивитися матчі «Динамо» – «Шахтар». Але ж справжній футбол не набридає?!