Монополія впливу

ФОТО: Кирило Хайлов

Після Сороса: знайти іншу корову

Українське мистецтво ще з радянських часів моноцентрич­­не – тоді Спілка художників та Художній фонд розподіляли держзамовлення й матеріальні блага взамін на ідеологічну лояльність. У 1990-х роль «дійної корови» стали виконувати Центри сучасного мистецтва (ЦСМ), засновані Джорджем Соросом. Мережа ЦСМ надавала щедрі гранти та створювала додаткові можливості для міжнародної репрезентації, однак не для легітимації у місцевому контексті. Значне напруження між прихильниками контемпорарі й традиціоналістами зберігалося, як і консервативні смаки глядацької аудиторії.

У 2003 році Сорос остаточно припинив фінансувати ЦСМ, вважаючи їхню місію завершеною. Не маючи навичок самостійного створення альтернативних інституцій, просторів, керованих митцями (artist-run spaces), та інших антикомерційних стратегій, відомих західним колегам, українські художники занедбують перформанси та інсталяції і вдаються до менш критичного, однак візуально привабливішого (а отже, продаванішого) мистецтва, переважно живопису.

Затишшя змінюється вибухом у другій половині 2000-х. З приходом покоління «народжених у 1980-ті» розвиваються нові форми мистецької самоорганізації й водночас з’являється нова «дійна корова» – приватний капітал, зацікавлений у набутті респектабельного іміджу. Поява групи «Р.Е.П.» у 2004-му знаменувала спрямованість молодих митців на соціально ангажоване, політичне мистецтво, готовність самостійно займатися критичною та кураторською роботою (окрім власне художньої), а відкриття Pin­­chuk­­Art­­Centre у 2006-му стимулювало різке підвищення інтересу до сучасного мистецтва з боку широкої публіки, розвиток місцевого арт-ринку та комерційних галерей.

ФОТО: УКРІНФОРМ

Уже перша виставка, якою відкрився PAC («Новий простір»), демонструвала орієнтацію на якомога статусніших, дорожчих і медійніших світових художників, твори яких Пінчук спроможний придбати. Наступні також будувалися за принципом the best of the best: нові придбання у колекцію (проект Reflection), «21 Росія», персональні проекти Віка Муніса, Маріко Морі, Андреаса Гурскі, Сем Тейлор-Вуд і «довгограючий» (ледь не півроку) «Реквієм» Демієна Хьорста. Мінімальні концепції, прописані у прес-релізах, слугували радше спільним дашком для зібраних творів, аніж самостійними кураторськими висловлюваннями (взагалі куратори у PAC виконують роль вправних оформлювачів вітрин чи обличчя марки, як Володимир Кличко на Венеційському бієнале).

Названі митці є елітою комерційного мистецтва. Слід віддати належне: бачити їхні роботи безпосередньо у Києві – справжня розкіш, а традиція виставляти поруч твори вітчизняних художників вписує останніх у світовий контекст. Однак мистецтво у такому форматі надто легко сприймати, варто лише трохи відійти від зашкарублих естетичних конвенцій соцреалізму (чи реалізму зразка Андріївського узвозу) – і можна спокійно насолоджуватися спогляданням видовищних об’єк­тів, що не вимагають вклю-­­
чення публіки у процес культурного виробництва.

У пастку створеного гламур­­но-дозвіллєвого контексту потрапляють критичніші ініціативи PAC, наприклад, простір Project room, у якому демонструються твори молодих художників. Група «Р.Е.П.» представила там «Патріотизм. Мистецтво як подарунок» (2008), у якому спробувала проаналізувати шля­­­хи розвитку мистецтва (ринковий, через підтримку держави і незалежний). Для передачі повідомлення група розробила піктографічне письмо, в якому малюнки означають певні поняття. Озброївшись роздрукованим «словником», відвідувачі захоплено розшифровували одне-два сполучень символів на кшталт «мистецтво – гроші – прос­­титуція» і, порозважавшись, йшли далі, не охоплюючи всього змісту проекту.

Якщо Сороса цікавили передусім соціальні трансформації у Східноєвропейському регіоні (з якого походить угорський фі­­нансист-філантроп), то український олігарх Віктор Пінчук, заснувавши фонд свого імені, арт-центр і премію, діє у межах міжнародної етики «соціальної відповідальності», що розглядає доброчинність як ознаку стабільності та цивілізованості бізнесу. Зацікавленість у піарі, а не в мистецтві як такому, видає ціла низка деталей: відкриття PAC у найпрестижнішій частині міста, в будинку, приміщення якого недостатньо великі (для деяких робіт Демієна Хьорста довелося будувати додатковий павільйон), із розкішним SkyArtCafe та оригінальними туалетами, але малою лекційною кімнатою, де не завжди вміщаються всі охочі. Гучні медіа-події, організовані фондом Пінчука, такі як виставка живопису сера Пола МакКартні, створюють специфічний контекст для сучасного мистецтва, що утверджується у масовій свідомості не лише як «нормальна» художня практика, а й як модне дозвілля, що вимагає правильно дібраних сумочки та макіяжу, а не готовності міркувати і робити власні висновки. Трирічна діяльність PAC, підтримана найвагомішим у нашому суспільстві аргументом – великими грішми, розвинула стійкий інтерес до сучасних форм творчості, однак не навчила глядачів критично їх сприймати та аргументовано оцінювати. Заяви на кшталт «корови у формаліні – не мистецтво» або «українці – дикуни, бо не розуміють великого генія Демієна Хьорста» не можуть слугувати основою дискусії про те, що ми воліємо вважати мистецтвом сьогодні.  

ФОТО: УНІАН