Мешканцям Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя й Одеси можна позаздрити. Вони таки отримали свої дорогоцінні хвилини щастя під час живої презентації диска, про наявність (відсутність-необхідність-неозорість) якого говорили чи не з осені. Ще у вересні минулого року, святкуючи своє 15-річчя, піккардійці включали до ювілейних програм окремі пісні з «Етюдів» і присягалися закінчити роботу над ними до листопада.
Важко визначити, що найбільше відволікало львівський гурт від здійснення власних мрій і обіцянок: отримання найвищої державної нагороди, від’їзд на заробітки до Німеччини звукорежисера чи пропозиція всюдисущого «Танка на Майдані Конго», який зажадав акапельної версії однієї зі своїх пісень. Може, були суперечки, чиїх авторських пісень на платівці має бути більше: Славка Нудика чи Володимира Якимця. Або творчі вагання: чи варто перекладати 70 відсотків нового репертуару на зовсім інший, плинний настрій звучання й ритми босанови.
Як не дивно, та розставити всі крапки над «і» музикантам допоміг Великий піст із 40-денним мораторієм на концертні виступи. Останній для правильно вихованих піккардійців – річ принципова. Це час для роздумів, активних лабораторних репетицій і віддавання всіх боргів. І коли вони про це говорять, їм легко повірити. Уявляється, що їхні руки ніколи не тяглися до чужого, а тільки трималися за мікрофони. І їхні роти тільки співають свої 300 пісень 12 мовами світу та зрідка дають інтерв’ю. Залишається ще, правда, інтернетівський образ того ж таки Якимця, котрий зі спритністю блогера та вродженим талантом фахового музикознавця передвіщає мистецький апокаліпсис і обстоює різножанровий універсалізм своєї команди.
Захищати є що і є від кого. Після вручення піккардійцям Шевченківської премії (до речі, музикантам пощастило отримати її 9 березня, за день до початку Посту), кількість критиків «Терції» помітно збільшилася. Перед її виступом у ролі хедлайнера на нещодавньому джазовому фестивалі в Сумах Інтернетом прокотилася хвиля звинувачень у тому, що формація не має нічого спільного з джазом. Приблизно тоді ж інший популярний ансамбль a cappella у напівпорожньому палаці«Україна» (на відміну від аншлагів галичан) підкреслив, що презентує перший сольний концерт вітчизняного джазового колективу на головній сцені країни.
Та затискати формацію в глухий жанровий кут – справа невдячна. Піккардійці вже збилися з рахунку переспіваним стилям. Вони змішують джаз, блюз, фолк і кантрі, немов карти у колоді, й чудово себе при цьому почувають. Попри те, що за плечима в кожного з учасників – консерваторія, на ансамблі не лежить гнітюча печатка вищої освіти й відсутнє прагнення будь-якою ціною зробити з себе віртуозних монстрів. Кожен їхній альбом чи програма – неквапна дружня розповідь про те, як вишукано й водночас невиправно лірично можуть співати і мріяти на сцені відкриті слухачам артисти. А тому головне надбання та капітал «Піккардійської терції» за 15 років акапельного служіння – це та сама публіка, якій тепер сміливо можна поступатися правом співу, й вона з радістю підхопить найскладнішу партію. Треба думати, і нові «Етюди» для неї будуть горішками.
