Кольору моря

 

Як живописець, що народився на Волині, де море, коли й було, то не пізніше кількох мільйонів років тому, який закінчив Академію мистецтв у сухопутному Києві і мандрував майже суто континентальною Європою, примудрився стати найяскравішим сучасним українським мариністом, не знає ніхто. Але це так. Що б не писав Едуард Бєльський, окрім власне морських пейзажів, – натюрморти, жіночі обличчя або урбаністичні види – його полотна завжди сповнені водною стихією. Така в нього вдача: бачити світ пливким, розгойдано-несталим, у всіх відтінках кольору «морської хвилі». Такий дар – фіксувати бачене миттєво, живо, ескізно.

 

Картини Бєльського пастозні, широкі, сміливі й віртуозні. А як ще вхопити пульс міської вулиці чи падіння морської хвилі? Саме хвилі і прославили Бєльського. Він писав море завжди, навіть якщо перебував на той момент у кам’яних нетрях Праги. Аби вихлюпнути на полотно морську суть, йому й натура не потрібна. Він примудрився зобразити іспанські порти так, що місцеві не повірили беззаперечному факту: художник на їхній Батьківщині ніколи не був.

 

А коли Бєльський працює просто неба, то починається справжнісінький живописний шторм. Останній великий проект за участю майстра – «Море-океан»: три ночі поспіль квартет митців (один з яких Бєльський) писав види нічного одеського порту. З того вийшло не лише 20 величезних полотен, а й справжній хеппенінг – народ валом сунув до художників, і кожна ніч ставала фестивальною.

 

Остання виставка митця за темою нібито далека від будь-яких рідин. Це серія неймовірно легких і хуліганських етюдів, створених на поцяткованому кітчевими листівками Андріївському узвозі. Начебто знайомі ландшафти, але погляд на них зовсім інший. Хвилі церков і будинків, прозорі глибини бруківки і неба, брижі гілок, люди-риби. Легкість подиху. Море шумить, чайки ревуть…