Нескінченість утопії

 

 

 

Постать і творчість харківського художника Павла Макова викликають любов чи нерозуміння, захват або роздратування. Але чи не в першу чергу – завидки. Професіонали заздрять його філігранним офортам і тому, що митець не лінується марудитися з цією складною технікою. Люди пересічні – створеному ним ідеальному всесвіту, до якого художник дозволяє зазирати крізь віконце своїх робіт. «Не від світу цього», – кажуть про таких, як він, щасливців, котрі змогли захиститися від болота буденності. Так, його роботи зберігаються в московській Трєтьяковці, нью-йоркському музеї «Метрополітен» і лондонському зібранні Альберта й Вікторії. Він проводить майстер-класи в багатьох країнах. Та, напевно, це не головне, оскільки це очікувані рефлексії нашого прагматичного розуму на щось відмінне й натхненне. «Утопія» – безкінечний арт-проект, який Маков розпочав ще 1992 року. Насправді його графічні аркуші – літопис химерної країни мрій, облаштованої, як реальність новел Стефана Цвейга й детективи Себастьяна Жапрізо, коли можна собі уявити таку пекучу суміш. І що б ми не бачили на його офортах – сади чи солдатиків, кипариси, квитанції з хімчистки чи схожі на скорботних родичів ножі-виделки, ми ніколи не зрозуміємо, як там насправді в Утопії Павла Макова. І це прекрасно. Залишається тільки зачудовано вдивлятися в роботи митця й заздрити, що ми не змогли вигадати свою фантастичну місцину.