.jpg)
«Гранати в блакитній чаші», полотно, олія
.jpg)
«Коли образ визріває, неначе стигле яблуко, йду до майстерні й переношу його на полотно – простими приємними рухами, із задоволенням». Так художник Давид Шарашидзе «простими, мов яблуко, словами» пояснює процес своєї творчої кухні. Справді, спостерігаючи за óбразами на його картинах, дивуєшся, як невигадливими лініями та відкритими кольорами можна передати складність нашого світу, дитячі спогади, побут, ідилію та ілюзію «реального» раю. Бо цей нащадок грузинського князівського роду пише переважно те, що запам’ятав змалечку. Він давно живе в Україні, та весь час малює Грузію своїх споминів. Можливо, саме дитинність сприйняття у підґрунті й робить його малярство спорідненим із доробком художників, які формували нове бачення мистецтва початку ХХ ст. – тих-таки Руссо (з невимушеної простоти його полотен публіка спершу сміялася) й Модільяні.
Майже наївний, зі зворотною перспективою та сяючими кольорами, живопис Шарашидзе причаровує присмаком спокою, звісно, умовного. Ніби якась дія вже відбулася, «рамка» застигла, та ще трохи – і життя побіжить далі.
На його полотнах практично немає людей, але це не пустка, просто перепочинок. Ось хтось поклав неймовірні помаранчеві гранати в блакитній чаші й пішов, залишивши взірцевий натюрморт, але, напевне, зараз прибіжить дитина й радісно схопить одненький. Або дехто щойно встав зі старого крісла, та за мить повернеться і знов порине у свої думки. Вулички вигадано-існуючих грузинських містечок пусті, але ця безлюдність передсвітанкова й пахне свіжою кавою, яку вже почали варити за цими старими стінами. Власне, Шарашидзе малює не речі чи об’єкти, а відчуття. В його Тбілісі все завжди спокійно. Ідеальний світ, що ж поробиш.
Автор: Мар’яна Прут
